Роботу виконала учениця 9 класу
Демиденко Руслана
З м і с т
I Вступ
II Основна частина
III Висновки
IV Додатки:
1.
Історія створення Знам’янської
кімнати-музею "Кобзарева світлиця".
2.Матеріали
Знам’янської кімнати-музею "Кобзарева світлиця".
3.
Вшанування пам’яті Т.Шевченка на Кіровоградщині.
І. Вступ
В наступному 2014 році в
Україні буде відзначатися 200 річчя з дня народження Тараса Григоровича
Шевченка.
З попередніх класів я
багато знаю про тяжкий життєвий шлях Кобзаря. Знаю напам’ять багато його
віршів.
Наша школа теж готується
до цієї дати.
Мабуть, немає в Україні жодного куточку землі, який би не гордився тим, що
на ній побував Тарас Шевченко. Ось і мене зацікавило, чи побував Великий Кобзар
на нашій Кіровоградській землі. По допомогу я звернулася до нашого учителя
української літератури Міщенко Ганни Іванівни. Вона поділилася своїми спогадами
про відвідування Знам’янської кімнати-музею "Кобзарева світлиця" та
матеріалами з неї. Так у мене виник задум дослідити детальніше це питання й встановити зв’язки Шевченка з
нашим краєм.
Почала з того, що
ознайомилася із статею В. Кобзаря та Ю. Матівоса "Від чистого джерела",
знайшла деякий матеріал в Інтернеті, скористалася матеріалами Знам’янської кімнати-музею "Кобзарева світлиця". Дуже цінним
виявився і матеріал книжки С. В. Чаніна "Великий рід великої людини".
Вивчивши ці матеріали, прийшла до висновку, що Тарас Шевченко пов’язаний з
нашим краєм трьома ланцюжками, це:
-
сам побував
на Єлисаветградщині в дитячому віці;
-
через своїх добрих знайомих штабс-капітана М.
Д. Новицького та історика і педагога Тулуба
О. Д.;
-
родиною його старшої сестри Катерини
Красицької, що проживала в Знам’янці.
Про ці зв’язки -
"ланцюжки" я і хочу розповісти, поділитись своїми дослідженнями та
знаннями.
ІІ. Основна частина
« -А вот и Елисавет! - сказал отец.
-Где! – спросил я.
-Вон на горе цыганские шатры белеют.
К
половине дня мы приехали в Грузовку, а на другой день поутру уже в самый
Елисавет».
Це рядки з повісті «Наймичка». Мова йде про
Єлисаветград та деякі села нашої області, де побував Тарас Шевченко, чумакуючи
разом з батьком. Коли це було? У тій же «Наймичці» читаємо: в роки « самой
нежной моей юности (мне было тогда 13 лет )»
Тобто – у 1827 році ? Але Григорій Шевченко, батько – а саме з ним
чумакував малий Тарас, - помер ще в березні 1825 року. Отож, піти з ним в
останнє в чумачку Тарас міг не пізніше 1824 року, в десятирічному віці. А чому
ж тоді – «тринадцять»? Можливо, ця вікова позначка стала згодом для поета
символом нужденного дитинства. Згадаймо хоч би: «Мені
тринадцятий минало, я пас ягнята за селом».
Публікація в газеті «Літературна Україна» 3
грудня 1987 року фрагментів з майбутньої книжки Дмитра і Людмили Красицьких –
підтверджує ці припущення . Так, Красицькі пишуть, що в жовтні 1823 року Г.І.
Шевченко одружився вдруге на вдові, яка мала своїх дітей. У багатодітній родині
почалися незгоди, сварки: Тарасові перепадало чи не найбільше. Тож наступного
року, восени, «коли ще було тепло, Григорій Іванович, прагнучи якось захистити
надто вразливого, до того ж, на лихо, гарячковитого сина від мачухи, брав його
з чумаками до Єлисаветграда продавати яблука з панського саду». Якщо це справді
так, то тепер з більшою певністю можемо сказати: Тарас Шевченко побував у наших
краях, у тому числі в Новомиргороді і Єлисаветграді, в осени 1824 року. Ось
приблизна карта мандрівки Тараса з чумаками по Єлисаветградщині.
Чумацький шлях, яким
мандрували Шевченки,співпадає з сучасною дорогою, що пролягає через
Новомиргород, Каніж, Володимірівку і повз Грузьке на Кіровоград. Гуляйполе,
згадуване в повісті «Наймичка», - одна з колишніх назв Златополя, який став
складовою частиною Новомиргорода. Ще одна назва - «Дев′ята рота» - відійшла в
небуття, а за часів Шевченка так називалося невеличке, одне з багатьох,
військове поселення які обсідали з зусібіч Новомиргород.
Гідрографічна карта області підтверджує
ідентичнисть ще однієї назви, - згадуваної в повісті «Наймичка», - Дідова
Балка. Так називається невелика завдовжки в 10-12 кілометрів, майже невидима за
кількома ставками, річечка в Кіровоградському районі, яка під селом Канежем
Новомиргородського району впадає у Велику Вись. Саме тут, ймовірно, поблизу
сучасних сіл Володимирівки або Могутнього, ночували Шевченки: «Степь. И все степь.
Наконец, мы остоновились ночевать в Дидовой Балке».
Слід сказати ще про одну географічну
неточність у повісті «Наймичка».Тарас Шевченко пише: «Я
сидел на возе и смотрел не на Новомиргород, лежащий в долине над Тикичем…». Як відомо, Новомиргород розташований не над
Тікичем, а понад Великою Виссю. Втім, повість «Наймичка» - передусім художній
твір і для автора, як і для пересічного читача, такі деталі не мають істотного
значення.
Згодом, спираючись на фактичний
матеріал повісті, про подорож Т.Шевченка нашим краєм писала у своєму відомому
романі «Тарасові шляхи» Оксана Іваненко. Цим же, «єлизаветським» епізодом з «Наймички», скористався і польський
письменник Єжи Єнджеєвич у своєму романі – есе «Українські ночі, або Родовід
генія»(див. журнал «Київ», №10,1988). Там Є.Єнджиєвич, зокрема пише: «У долині
по берегах річки лежав Новомиргород. Через річку перебралися вбрід, виїхали на
гору і знову побачили перед собою безмежний степ. Ліворуч від дороги щось
маячило, ніби молодий лісок.
«- Це Дев′ята рота, - пояснив селянин. – Нова Сербія.
Тарас запитливо подивився
на нього.
Попутник сумно похитав головою. Почав
розповідати, як царський уряд заселяє Україну, спроваджуючи сюди іноземці:
німців, болгар, сербів. Генерал Аракчеєв засновує колонії на військовий манір,
називаючи їх ротами. Колоністів зобов′язано обдувати муштру. Міста переповнили
ляхи, євреї, москалі.
- А де ж наші козаки? –
спитав Тарас.
- У льоху, - відповів
селянин і показав на могилу, яку вони якраз минали…».
Другий
ланцюжок, що поєднує Шевченка з
нашим краєм
7 вересня 1860 року Т.
Шевченко одержав такого листа: «… Чому я не писав тобі відразу ж по приїзді
моєму в Єлисаветград? Це трапилось тому, що я тут зустрів людину, яка обіцяла
вплинути на Фліорковського… Я чекав цих турбот, і чекав результату хорошого,
про що тобі сюрпризом і хотів оголосити, не вийшло, однак, нічого». І
постскриптум : « У Варфоломія я був і на його конях поїхав до Фліорковського».
Під листом – дата і зворотна адреса : «Єлисаветград, кавалерійське училище, штабс-капітану
М.Д.Новицькому».
Хто він, цей Новицький, який, судячи з тексту
листа, був у добрих стосунках з Шевченком? Що привело Новицького до
Єлисаветграда, і яке місце займала ця люди дина в нелегкій Шевченковій долі?
У своїх
спогадах Микола Диментійович Новицький писав: «У Петербурзі мені особливо часто
доводилось бачитись з Тарасом Григоровичем, з яким я й до того вже був добре
знайомий. Заходив він до мене, заходив і я до нього, у його тісну-притісну
кімнатку у Академії мистецтв. І про що б і з ким у нас не йшла мова, кожного
разу, зрештою, Тарас Григорович зводив, бувало, розмову на майбутню мою поїздку
на Україну, а при прощанні міцно тис мені руки, казав: «Голубе! Постарайся,
поклопотати про цих нещасних»
21 березня
1860 року відбулося спеціальне засідання комітету Літературного фонду
Товариства для допомоги нужденним літературам і вченим. Були присутні Єгор
Ковалевський, Микола Чернишевський, Іван Тургенєв, інші громадські діячі та
письменники, у тому числі М.Д.Новицький. Обговорювалося одне питання: визволення з кріпацтва родичів
Тараса Шевченка. Кому поїхати в Кирилівку до поміщика Фліорковського, власника
закріпачених душ ? На Україну саме збирався М.Д.Новицький. Йому й доручили
залагодити справу.
Перед
від′їздом, у червні, Микола Дементійоич зайшов до Шевченка. «Ніколи не забуду
нашого прощання, - писав він, - воно було останнім, бо більше я його вже в
житті не зустрічав, - коли Тарас, знову повторюючи своє прохання поклопотатися
про його братів і сестру Ярину з судорожним зойком «О, Я рина, Ярина!..» впав
на убогий диванчик, що стояв у кутку його убогої квартирки і голосно заридав,
мов дитина».
Довгенько довелося М. Д. Новицькому
вламувати Фліоркрвського дати вільну рідні поета. Той упирався, не згоджувався
і тільки завдяки наполегливості Новицького і підтримці передової російської
громадськості рідня Шевченка була відпущена на волю.
Владнавши
справи з визволення Шевченків, М. Д. Новицький відбув на місце служби в
Єлисаветград, у місцеве юнкерське кавалерійське училище. Саме звідси 7 вересня
1860 року він і написав вищецитованого листа Шевченку.
Штабс-капітан М. Д. Новицький був людиною широкого світогляду. З його
ініціативи і за його допомогою в Єлисаветграді були відкриті дві недільні
школи. Її слухачами були юнкери, діти відставних солдатів, а також ремісників,
дрібних торговців, службовців, селян з довколишніх сіл. Сам Новицький читав
слухачам шкіл не лише предмети за програмою, а й знайомив з передовими ідеями
Чернишевського, Добролюбова, Шевченка. Можливо, що він користувався при цьому
«Букварем Южнорусским», укладеним Т. Шевченком і випущеним коштом поета в
Петербурзі тиражем 10 000 примірників.
Ще одне ім′я, яке єднає наш край з іменем Шевченка
– О.Д. Тулуб (1824-1872рр.), український громадський діяч, історик і педагог.
О.Д.Тулуб - член Кирило-Мефодіївського товариства. У березні 1847 року був
заарештований, але через відсутність доказів уникнув покарання, якого зазнала решта кирило-мефодіївців. Пізніше
О. Д. Тулуб учителював у різних містах України, в тому числі деякий час – у
Новомиргороді. Онука Тулуба – Зінаїда Тулуб стала відомою радянською
письменницею, автором романів: «Людолови» і «В степу безкраїм за Уралом» - про
заслання Шевченка в Оренбурзькому краї.
Російська
революція 1905 року пробудила національну свідомість і волю багатьох наших
земляків. Ім′я Шевченка, його революційні поезії ставали набутком широкої
громадськості. Наближався 1914 рік – столітній ювілей геніального поета.
Об′єднаний комітет по спорудженню пам′ятника Шевченку в Києві звернувся до єлисаветградців
зробити свій внесок у спільну справу. Було пожертвувано 50 карбованців. Але ще
в 1911 році олександрійські аматори влаштували виставу на відзнаку 50-річчя з
дня смерті Шевченка, і зібрали 200 карбованців на пам′ятник.
У 1914
році відомі театральні діячі Суслов і Колісніченко мали намір у будинку
громадського зібрання поставити виставу «Назар Стодоля» за п′єсою Т. Шевченка,
але їм цього не дозволили. Тоді ж, у ті дні, з Єлисаветграда на ім′я члена
Державної Ради Ф. Родичева було послано телеграму-подяку Ф. Родичеву та іншим
членам Думи, які висловили протест проти заборони святкування сторіччя поета.
Наші
віруючі земляки хотіли відслужити на Херсонщині панахиду, але соборне
духовенство відмовилось служити, а одеський
архієпископ Назарій дав таку «настанову» : «О хулителе Пречистой Божей
Матери Тарасе Шевченко молитесь усердно, по совести, чтобы Бог прости лему
гнусные писания его, но панахиду пригласите служить у себя на квартире, а не в
храме..».
Третій ланцюжок, що єднає нас із Шевченком
Ще десяток літ тому на одній з центральних вулиць міста Знам’янки стояв
невеликий будиночок, який часто відвідували і знам’янчани, і гості міста. Цей
будиночок, на ознаменування сторіччя з дня смерті Тараса Шевченка, був збудований міськими властями в 1961 році
спеціально для Катерини Красицької, онуки
Катерини Григорівни, Тарасової сестри, - та її дочки Антоніни з правом довічного
користування, без нарахування квартплати. Так тоді відзначили ювілей, так
шанобливо поставилися до поетових родичів. З ініціативи Красицьких того ж року
в тім будиночку було обладнано музейну кімнату Тараса Шевченка. Мати і дочка
радо приймали там численних відвідувачів.
У 1976 році (інший час, інші люди біля керма
влади) будиночок Т. Г. Шевченка вирішили знести і натомість збудувати
багатоповерховий. Звісно, людям потрібне житло, але чи не було це рішення
поспішним? Запитання, звичайно, риторичне. Відтоді музейна кімната тулилася в
Будинку піонерів. Потік відвідувачів усе меншав, мілішав, як мілішала наша
історична й національна пам’ять.
Та ось
прийшла весна 1985-го. Вони збагнули, як багато духовних цінностей занапастили,
а з іншим дозволили заростати густим бур’яном байдужості. Тим часом, навіть у
скромній знам’янській кімнаті-музеї Т. Шевченка накопичилося чимало експонатів,
які можуть стати окрасою навіть великого музею. Це й твори київських художників
В. Касіяна та В. Масика, і дніпропетровця Б. Єгорова, і різьбяра з
Тернопільщини С. Батюка, і вишивки народних умільців, і власні роботи Антоніни
Красицької: портрети Т. Шевченка, викладені з льону, пшона та квітів
безсмертника. Згодом під ці та інші експонати виділили дві окремі просторі
кімнати.
Але як,
коли, від кого Шевченків рід засіявся у нашім краї?
 |
|
Портрет Катерини Максимівни Красицької, внучатої племінниці Т. Шевченка
по старшій сестрі Катерині
|
У 1823 році Катерина Григорівна Шевченко вийшла
заміж за Антона Красицького – такого ж кріпака як і вона сама, з села Зелена
Діброва. Один із синів подружжя Красицьких, Максим Антонович, уже після
звільнення з кріпацтва – шукаючи кращої долі, мандрував разом з власною
дружиною від економії до економії і так дібрався до північної Херсонщини (нині
Кіровоградщина). Життя багатодітної сім’ї ,було нужденне; крім того, сам факт,
що Максим Красицький – Шевченків племінник – ускладнював життя, завдавав
часто-густо неабияких прикрощів.
Так, у
селі Довгалівці (поблизу станції Шарівка) Максим Антонович Красицький став до
роботи у поміщиці Жабоклицької. Це було влітку. А взимку, довідавшись, що
Максим Красицький – Шевченків родич, Жабоклицька вигнала його серед зими з
роботи і з житла разом з шістьма дітьми. З Довгалівки Красицькі (Максимові було
вже понад шістдесят) перебралися в село Мошорине (теперішній Знам’янський
район), придбали стареньку хату і звікували там свій вік до 1910 року.
Антоніна
Єреміївна Красицька народилася в містечку Олександрівці 21 січня 1907 року і
була записана в метричних книгах згідно з тодішніми законами як позашлюбна
дитина Катерини Максимівни Красицької, оскільки Катерина Максимівна не була
вінчана у церкві зі своїм чоловіком. В Олександрівці Єремій Милашевич (чоловік
К. М. Красицької) працював ковалем на місцевій цукроварні кілька місяців, а
потім знову з дружиною і маленькою Антоніною (записаною як Красицька, на
материне прізвище) повернувся до Мошориного.
1940 року Єремій Милашевич помер, а згодом Катерина
Максимівна і Антоніна Красицькі переїжджають з Мошориного до Знам’янки і живуть
тут по різних найманих квартирах – аж до 1961 року, коли про них згадали, як
про Шевченкових родичів…
Пам’ять
про Шевченка має бути безсмертною. Ця пам’ять – і в родові Красицьких , кревно
пов’язаних з нашим краєм, і в музейних
експонатах, зібраних і доглянутих Красицькими впродовж десятиліть, і в назвах
наших вулиць, сіл, і в пам’ятниках великому синові українського народу. І
навіть – у скромній річечці Дідовій Балці, яка повинна текти вічно.
Щороку
навесні скресають річки, оживають наші степи. І як у предковічні літа, б’ють і
б’ють із їхніх глибин невидимі, не
замулені джерела, живлячи своєю чистою водою і спраглу землю і її поетів. Разом
з весною знов і знов приходить до нас джерельна поезія Тараса Шевченка, зціляючи
нас і надихаючи до наповненого творчістю життя.
Історія
Знам’янського музею
На підставі
рішення XXII сесії Знам’янської міської ради XXIV скликання №448 від 14.11.2003 року «Про створення міського краєзнавчого
музею», у місті Знам’янка з 1 січня 2004 року працює міський краєзнавчий музей.
Музей «Кобзарева світлиця» (дотепер єдиний шевченківський музей в області),
заснований у 1961 році, залишається у складі краєзнавчого музею як структурна
одиниця на правах філії. Музей перебуває у стадії формування – збирання
матеріалів, класифікації експонатів, здійснення експедицій науково-пошукового
характеру, створення історико-біографічного літопису Знам’янки.
Філія
музею «Кобзарева світлиця» заснована у 1961 році з нагоди 100-річчя з дня
смерті поета. Тоді у Знам’янці мешкали внучата племінниця Т. Шевченка Катерина
Максимівна Красицька (1873-1967) та її дочка Антоніна Вереміївна Красицька
(1907-1991). Антоніна грала на бандурі, а Катерина тримала у пам’яті численні
перекази земляків із Кирилівки та Зеленої Діброви про зустрічі Т. Г. Шевченка з
родичами під час подорожі по Україні.
Рішенням
виконкому Знам’янської міської ради №102 від 20 березня 1961 року Красицька
одержала ошатний будинок на вулиці Жовтневій, в якому зусиллями директора
обласного краєзнавчого музею Олени Орестівни Ноземцевої та музеїв Києва і
Канева сімейний шевченківський музей Красицьких став громадським.
Протягом
перших 15 років існування, музей відвідали близько 22-х тисяч гостей з усіх
регіонів Союзу, зокрема з Москви, Ленінграда, Києва, Львова, Тбілісі, Воронежа,
Баку, Темір-Тау, Оренбурга, Одеси, Краснодара, Горлівки, Чити,
Південно-Сахалінська, Уссурійська, Владивостока, Норильська та багатьох інших
міст і сіл колишнього Союзу, що зафіксовано у книгах відгуків. У зв’язку з
розбудовою міста музей у лютому 1989 року переведено у приміщення по вулиці Глібка, 28, де він
працює дотепер.
З 1990
року музеєм став опікуватися краєзнавець В’ячеслав Євгенович Шкода – онук
Олімпіади Єгорівни Красицької, яка доводилася правнучкою Т. Г. Шевченку по його
сестрі Катерині
450
експонатів основного фонду «Кобзаревої світлиці» розміщені у трьох
відділах («Тарасові шляхи», «Гілки Шевченкового роду»,
«У вінок Кобзареві»). В експозиції – схема подорожей Т. Шевченка по Україні,
генеалогічне дерево Шевченкових нащадків по лінії Катерини (понад 250 осіб),
ювілейні медалі, листівки, поштові марки, оригінальні портрети з квіток
безсмертника піщаного і насіння злакових (робота А. В, Красицької), унікальні
дереворити художника-різьб’яра з Галичини Степана Яковича Батюка, картини
(масло) художників Бориса Кузьмича Єгорова, Альбіна Станіславовича
Гавдзинського, акварелі Анатолія Михайловича Татарова, гравюри з власноручними
автографами Василя Ілліча Касіяна та Володимира Ілліча Масика, домашні речі
Красицьких, бібліотека з Шевченкіани, численні альбоми та грамоти тощо.
Зібрана і
представлена експозиція «Видання творів Т. Г. Шевченка мовами багатьох народів
світу». Формується експозиція «Народні майстри Знам’янщини – великому Кобзареві».
Систематизується фонд друкованих матеріалів світлиці Т. Г. Шевченка.
На
території Кіровоградської області споруджено 15
пам’ятників Т.Шевченку. Ось, зокрема, пам’ятник у Знам’янці
Немає коментарів:
Дописати коментар